Людська вдячність

Людська вдячність пацієнтів. Горб Анатолій та Карина Осадчук

Я впевнений, що у кожного лікаря, незалежно від місця роботи, – районна чи обласна лікарня, незалежно від спеціальності чи посади, є багато  випадків, коли хворі через багато років приходять до нього, щоб сказати дякую.

Я довго думав над тим, потрібно публікувати цей матеріал, чи ні. Та врешті вирішив все ж таки  поділитися з вами трьома історіями,  пов`язаними з моєю професійною діяльністю. Вони дуже схожі, три дитини віком  3-4 років, з якими мене пов`язала їх хвороба, та зустріч з ними через  16-18 років, протягом кількох місяців  у цьому році.

Декілька місяців тому мені зателефонувала бабуся моєї пацієнтки  та  попросила про консультацію онуки, якій вже 24 роки. Я призначив час для консультації у приватному кабінеті. Яке ж було моє здивування, коли до кабінету зайшла  бабуся,  онука-красуня Владислава та її чоловік, громадянин Сполучених Штатів Америки. Професійним поглядом я відмітив, що легкий геміпарез  залишається, та він був помітним лише мені та Владиславі, яка відчувала скоріше легкий дискомфорт, ніж відчуття хвороби.

У Владислави у ранньому віці був встановлений діагноз ДЦП. Багато років лікування з вірою у щасливий результат, і він таки був досягнутий. Владислава закінчила університет у  США, має свою практику як психолог, вийшла заміж.

Консультація була не зовсім традиційною. Скарг відносно хвороби у пацієнтки не було, говорили про успіх Владислави. Я бачив щастя в очах Владислави,  її чоловіка та бабусі.  Мета візиту –  сказати  дякую  і  поділитися своїм щастям та успіхом з лікарем.

Відчуття, що ти причетний до людського щастя внаслідок перемоги над хворобою, неперевершене!

Декілька тижнів тому мені зателефонував батько моєї пацієнтки Поліни, якій в  4-річному віці я діагностував «Ішемічний інсульт», пов’язаний  з рідкісною хворобою судин головного мозку. Протягом багатьох років з батьками Поліни ми займалися реабілітацією, спільними зусиллями вдалося компенсувати порушення, які були наслідком інсульту.

Ми зустрілися у дитячій клінічній лікарні, де Поліна неодноразово перебувала на лікуванні. Батько Поліни залишив нас, сказавши, що у Поліни до мене багато запитань.

Неврологічний огляд я не проводив,  так як бачив перед собою розумну, впевнену, гарну дівчину. Поліна розповіла мені, що закінчує медичний університет у Росії і зараз стоїть перед вибором спеціальності та дуже хоче зі мною порадитися. Я довго, послідовно розповідав Поліні моє бачення, вказував на переваги та недоліки різних медичних спеціальностей, відповідав на її запитання. Через декілька хвилин нашої зустрічі я зрозумів, що  бажання Поліни стати лікарем виникло ще в дитинстві, коли  вона лікувалася у неврологічному відділенні, а вибір спеціальності  вона вже зробила тепер –  це неврологія.

Наша зустріч – це  подяка лікарю і медичному персоналу та довіра, яка збереглася  у Поліни з того часу, як рятували її від інсульту.

Минулого тижня, закінчивши огляд хворих у відділенні, підходячи до свого кабінету, я зустрів молоду красиву дівчину та її матір. На запитання, чи я їх пам’ятаю,  традиційно відповів: «Нагадайте, яка хвороба». Це були Карина та її мати Олена. Карину я лікував з лікарями діагностичного відділення обласної клінічної лікарні  від тяжкого менінгіту, коли їй було 4 роки. Зараз Карині 22 роки,  вона навчається на  юридичному факультеті в університеті (Португалія). З батьками Карина виїхала до Португалії ще дитиною, багато років не була в Україні, і як тільки приїхала до Херсона з мамою, у першу чергу прийшла до лікарні, де її рятували у дитинстві, щоб  сказати  дякую.

Карина закінчує навчання в університеті, мріє стати адвокатом. Я бачив щасливих матір з дочкою, в очах Олени я бачив спогади  про тяжку хворобу своєї дитини 18 років тому та  гордість за неї сьогодні…

Олена займається зі співвітчизниками благодійністю, допомагають дитячим будинкам, онкологічним хворим. Тому одне з питань Олени до мене було: «Чим ми можемо  допомогти  відділенню, чи є діти, які потребують   допомоги?»  

Три долі, вони схожі – тяжка хвороба у ранньому дитинстві, боротьба за  дитину батьків та медичних працівників, життєвий успіх та вдячність усім, хто був причетний до цього.

Дорогі мої Владислава, Поліна, Карина, я з гордістю пишу про вас  і не тільки тому, що я був вашим лікуючим лікарем, а насамперед  тому, що хвороби відступили перед вашим бажанням жити  та бути успішними. Ваші життєві історії – це приклад для тисяч хворих дітей та їх батьків, віра і впевненість у тому, що у більшості випадків хворобу подолати можливо, якою б тяжкою вона не була.

Я дуже вдячний вам, що пам’ятаєте та цінуєте медичних сестер, лікарів, які вас лікували. Подібні зустрічі набагато важливіші за традиційну нагороду «За багаторічну сумлінну працю…..».

Заслужений лікар України Анатолій Горб